4 серпня, у середу, о 18:00 радо запрошуємо на виставку кольорових світлин “Яблуневий Спас” фотохудожника і першопрохідця-кінематографіста у Галичині Юліана Дороша. Подія організована у співпраці з Львівським фотомузеєм і проектом “Фотографії старого Львова”. Оглянути експозицію можна щодня до кінця серпня з 10:00 до 19:00, вхід вільний.

У добірці тематичні етнографічні фото, що демонструють святкування Спаса на Гуцульщині.


Про автора

Народився 1909-го року в сім’ї митника Омеляна Дороша та Іванни Крушельницької, сестри письменника і журналіста Антона Крушельницького. Дитинство минуло у с. Копичинцях. На початку 1920-х рр. родина Дорошів переїхала до с. Раковець-на-Дністрі під Городенкою на Івано-Франківщині. Початкову освіту здобував у Станіславівській класичній гімназії, яку закінчив 1927 р.

У гімназії зацікавився технікою, почав робити перші світлини. Став членом «Пласту». Із 1926 р. фотографував різні урочистості, життя пластових таборів, згодом його запросили очолити прес-квартиру «Пласту».

Перебуваючи у центрі пластового життя, Юліан Дорош також захопився туризмом, беручи в експедиції фотоапарат. Результатом цих мандрів став перший аматорський короткометражний фільм «Свято молоді» (1929 р.), знятий у пластовому таборі на Соколі, поблизу Підлютого, однак при першому перегляді стрічку було сконфісковано польською владою.

Дорош був серед ініціаторів створення у Львові Українського фотографічного товариства (УФОТО). Водночас активно продовжував займатися журналістською справою, співпрацював із багатьма львівськими часописами – «Дні», «Життя і Знання», «Українські Вісти», «Назустріч», був співредактором «Неділі».

Під час другої виставки УФОТО він репрезентував свій короткометражний етнографічний фільм «Раковець», відзнятий на відпочинку в Раковці-на-Дністрі влітку 1931 р.

У лютому 1933 р. Ю. Дорош від етнографічного відділу Львівського університету їздив на Гуцульщину, де в околиці Космача, Косова, Жаб’є знімав гуцульські танки. Пізніше кадри з цієї експедиції увійшли до другого етнографічного фільму «Гуцульщина», який у фрагментах знімався на кольорову плівку.

У травні 1933 р. УФОТО розпочало видавати фаховий часопис для фотолюбителів «Світло й Тінь» – Ю. Дорош став одним із редакторів новозаснованого видання, вміщуючи на його шпальтах чимало статей із проблем фото- і кіномистецтва.

Окрім фотовиставок, важливе місце у житті Ю. Дороша посів кінематограф. 1936 р. йому вдалося привернути увагу української кооперації до проблем кіновиробництва, відтак за фінансової підтримки Ревізійного союзу українських кооператив створив підприємство «Фотофільм» і розпочав роботу над рекламним двогодинним художнім фільмом про кооперативний рух «До добра і краси» за сценарієм Романа Купчинського та Василя Софроніва-Левицького. Стрічка вийшла на екрани у листопаді 1938 р.

Одночасно з роботою над фільмом «До добра і краси» Юліан Дорош працював над створенням «короткометражовиків». Фірма «Фотофільм» під його керівництвом зняла такі стрічки: «Весілля на Покутті», «День молоді Рідної школи», «Йордан у Львові», «Виставка АНУМ» та ін. Також у липні 1938 р. він зняв фільм про похорони командувача Української галицької армії генерала Мирона Тарнавського.

Того ж року митця запросили знімати археологічні розкопки у княжому Галичі (Крилосі) під керівництвом Ярослава Пастернака, а вже на початку 1939 р. режисер взявся до зйомок нової кольорової ігрової стрічки під робочою назвою «Крилос» з життя України-Руси ХІІ ст. Однак далекосяжним планам режисера зашкодила війна – роботу над стрічкою було припинено.

За підтримкою колег з Музею етнографії та художнього промислу Юліан Дорош відкрив 1957 р. першу персональну виставку етнографічного фото.

У 1960-х рр. Ю. Дорош знімав етнографічні сюжети для львівської студії телебачення. 1966 р. перейшов працювати в Центральний державний історичний архів у Львові. Там, маючи доступ до кінотехніки, відзняв ще один кінофільм «Народні майстри Гуцульщини».

Тривалий час працював з науковими співробітниками Львівського музею українського мистецтва. 1977 р. познайомився із о. Володимиром Яремою (згодом – патріархом Української автокефальної православної церкви Димитрієм), з яким провадив роботу з фотофіксації церков та народної меморіальної кам’яної скульптури Західної України. Останній виїзд на фотофіксацію печерних святилищ у Страдчі та Фійній здійснив у травні 1982 р., а вже за два місяці серце Юліана Дороша зупинилося.


Липень - наш улюблений місяць. По-перше, ще можна напланувати багато вакацій, по-друге - на кожному кроці пахучі городові квіти, а по-третє - триває сезон ягід і фруктів. І якщо життя може бути легким і радісним, то якраз тут і тепер.

Доповнимо музикою і чекаємо вас:
  • СБ 24/07 18:00 - версії "Бітлз", Стінґа, Джо Кокера та інших;
  • НД 25/07 18:00 - джазові стандарти Еллінґтона, Армстронга, Ґершвіна.
За фортепіано Микола Лахман, резервація - 097 5868195.

Вітрина лускає від десертів, які вас чекають. Тут і лохиново-чорничний чізкейк, і сезонне ягідне суфле, і галяретки, і кульки пломбіру. А ще - глясе і лимонад... І поки на скляній морозивниці конденсуються холодні краплинки, ідеальний вечір доповнять наші дорогі Олексій Карпенко і Мирон Остюк:
  • СБ 17/07 о 18:00 - "Мелодії з кіно", фортепіано;
  • НД 18/07 о 18:00 - "Під небом Парижа", акордеон.
Побачимося? 

У четвер 15 липня о 18:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує на лекцію “Поміж шахт, пампасів, прерій: українські церкви в Новому світі” релігієзнавця Тараса Гринчишина. Для участі необхідна реєстрація до 18:00 середи 14 липня — https://bit.ly/2UA1iru.

Як доповнення до фотовиставки Устини Стефанчук “Забуті українські церкви канадських прерій”, що демонструється в "Штуці" з 5 по 31 липня, пропонуємо долучитися до розмови про географію українських поселень у Канаді, США, Бразилії та Аргентині. Також обговоримо історію та статистику релігійного життя українців у діаспорі. Розповідь ілюструватиметься детальними мапами.

Подія відбудеться за мінімальної кількості слухачів з восьми осіб.


У вівторок 15 липня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Вуді Аллена "Чоловіки та дружини" (США, 1992).

Олег Яськів: "Чоловіки та дружини" – один з кращих серед розмовних фільмів великого Вуді Аллена. Прекрасний плейлист цікавих діалогів, небанальних афоризмів, подружніх лайфхаків та варіантів любовних стосунків.

Довгий час перебуваючи під тривалим впливом Бергмана, американський режисер, втім, намагався творчо дискутувати зі шведом, створюючи власні репліки найкращих фільмів класика. Цей фільм можна було б розглядати як парафраз “Сцени з подружнього життя”, але у Аллена вийшло насправді зовсім інше, не менш унікальне кіно – живіше, іронічніше, всеохопніше, актуальніше.

Цей фільм повертає нас в улюблені алленівські координати: мешканці висотних кварталів улюбленого Нью-Йорка, успішні американці, зрілі подружні пари, які переживають кризу стосунків і першою на жертвенний вівтар, який мав би змінити їхні життя, кладуть цінність свого тривалого сімейного життя. Саме екзистенційні блукання двох подружніх пар, які вирішили розлучитися і змінити свої життя, складають сценарний візерунок цього іронічно-інтелектуального шедевру.

Для непосвячених у кінематограф Вуді Аллена надмірна кількість діалогів може викликати втому і розсіяння уваги, проте ті, хто знайомі з творчим стилем майстра, навпаки отримають максимальну насолоду. Герої справді багато говорять, фактично уся сценарна дія формується їхніми діалогами і це справді “слуховий” фільм, проте дивовижним чином саме оці “розмови про головне”, оця тонка іронія, яка пробігає усіма закутинами людської природи, і складають головну інтригу фільму.

Режисеру вдалося зачепити найважливіші теми, які хвилюють сучасну людину і стосуються природи кохання, подружніх обов’язків, вільних стосунків, життєвих орієнтирів, поведінкових стереотипів, романтичних ілюзій. Тому уважний глядач, який здатний проектувати екранні наративи на власне життя, не залишиться байдужим, оскільки практично для кожного фільм стане сеансом персональної психотерапії.

Приємно, що незмінно прекрасний акторський ансамбль, залишається авторським брендом фільмів Аллена вже упродовж майже п’ятдесяти років. І у цьому фільмі, окрім самого режисера, грають Джуді Девіс, Ліам Нісон, Міа Ферроу, Джуліет Льюіс, а також відомий режисер Сідні Поллак.

“Любов – це буфер проти самотності” – приходять до висновків головні герої цього фільму. Думаю, що більшість з нас з цим погодяться. Головне – не забувати про це".


Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/



Спека триває і ми ненав'язливо нагадуємо, що у "Штуці" свіжо і затінок, ззовні столики ховаються під смугастою маркізою. Запасаємося літрами глясе, мохіто і лимонаду, а у вітрині прохолоджуються ґаляретки і фруктові десерти.

За фортепіано літню радість роздмухуватиме Микола Лахман:
  • СБ 10/07 о 18:00 - джазові стандарти;
  • НД 11/07 о 18:00 - українське улюблене.

Приходьте підвищувати рівень ендорфінів разом, скучили!

У вівторок 6 липня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Оле Крістіана Мадсена "Суперкласико" (Данія, 2011).

Олег Яськів: "Легке, немов сухе вино, це кіно витримане на особливому скандинавському гуморі та притаманній данській кіношколі чесності.

Фільм тонким грифелем описує карту доріг подружнього життя і становлення сучасної людини. Сценарій розповідає про пригоди данського виноторговця, від якого після сімнадцяти років подружнього життя пішла дружина і який щоби повернути своє життя в стабільну колію та врятувати шлюб вирушає разом зі своїм шістнадцятирічним сином до Аргентини, де в той час відбувається суперклассіко - матч між головними футбольними командами Бока Хуніорс та Рівер Плейт, а його дружина якраз вимагає завершити процес розлучення.

У фільмі, окрім сердечних пристрастей дорослих та молодих, ви знайдете багато розмов про вино і про футбол, багато танго та глибоких розмов "про життя" з випадковими людьми. І звичайно, у ньому багато прекрасного Буенос-Айреса, який є чи не головним персонажем фільму.

Прекрасні діалоги, легка музика, яскраві персонажі, динамічна камера створюють особливий емоційний настрій фільму, який так пасує до літа.

Тому кожен хто любить вино, футбол, танго, кохання - знайде свою радість. Адже Аргентина - країна, де люблять футбол, роблять хороше вино і танцюють танго. Цього всього, окрім данської екзистенційності і хорошого гумору, у фільмі більш, ніж достатньо.

Отака жанрова легкість дозволяє, не провалюючись у моралізаторство та стереотипи, підіймати серйозні філософські теми, запрошувати глядача до спільних роздумів про смисл життя, призначення сім'ї, перше кохання, чари мегаполісів, любов до виноробства і шаленство від футболу.

Тому щасливий фінал цієї історії - найбільш справедливий, тому він намагається поцілити у саме серце сучасної людини.

"Суперкласико" - якраз те, що потрібно кіноману під час літньої спеки та чемпіонату з футболу".

 

SuperClásico, Ole Christian Madsen, 2011

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/


З 5 по 31 липня кав'ярня “Штука” запрошує на фотовиставку “Забуті українські церкви канадських прерій” Устини Стефанчук (Львів-Едмонтон) - журналістки, блогерки, дослідниці історій українців в Канаді. Експозицію можна оглянути щодня з 10:00 до 20:00.

Устина Стефанчук: “Українські прерії Канади приваблюють насамперед своїми мешканцями — нащадками перших поселенців, такими простими, зворушливими і вкрай рідними людьми. Зрідка їх ще можна там зустріти. І звісно ж церквами —малолюдними, хоч діючими, або й цілком покинутими. Майже завжди забутими.

Історія українців в Канаді це цілий пласт, який ще чекає свого дослідника (-ці), щоб врешті стати частиною сукупного надбання українства, пазлом української історії. Може, це один з тих пазлів, яких нам якраз бракує для кращого розуміння себе? Бо якщо українцям вдалося освоїтися і самоорганізуватися на цілинних землях канадських степів, то має вдатися будь-де. Своїм завданням бачу розповідати як це було без романтизації (ну, може трошки), штампів та патосу.

Отже, історія українців на просторах Канади порівняно недавня. Перші українські колонії (в сенсі менш-більш організованих груп людей) почали з’являтися тут з кінця 19 ст. Це були в переважній більшості вихідці з західноукраїнських сіл — передусім Буковини та Галичини, гнані з власної землі швидким зростанням населення, відповідно, нестачею землі, а звідси, засобів для існування.

Знаний факт, що тими, хто започаткували масштабне переселення були Василь Єленяк та Іван Пилипів з с. Небилів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Хлопці прибули до Канади у 1891 році, а згодом перетягнули сюди свою родину, так невдовзі за океаном опинилося чи не усеньке село (відомо, як воно буває).

Щоб краще розуміти характер української еміґрації до Канади треба знати, що на відміну від переселення до країн Европи чи Америки, сюди перші групи українців (І етап переселення до 1914 року) переїжджали з чіткою налаштованістю залишитися назавжди, вони досить швидко перебирали місцевий спосіб життя і намагалися асимілюватися в мовне середовище. Це останнє їх відрізняє від еміґрації ІІ (міжвоєнні роки) та ІІІ етапів (після 1947 до поч. 1960-их рр.), які заклали каркас української громади як самосвідомої окремішності.

В Канаді найбільшою чисельністю відзначені дві українські церкви – греко-католицька (Ukrainian Catholic Church of Canada — саме так я її всюди підписую на фото), до якої на початках належала переважна більшість наших людей та православна (Ukrainian Orthodox Church of Canada). У незначній кількості є, також, парафії Російськоі православної церкви (Russo-Оrthodox Church) та Православної церкви Америки (Orthodox Church of America) (обидві опираються переважно на українських парафіян, найчастіше вихідців з Буковини, і повстали як відгалуження існуючих українських), присутні також і протестантські громади різної форми.

Тут мушу пояснити один момент. Наші ранні еміґранти покинули свої домівки в пізні 1890-ті роки, коли процес, що його трохи гучно називають національним відродженням, якраз починав доходити з великих міст до усіх віддалених закамарків Королівства Галіції і Лодомерії. Зважаючи на невисокий рівень самоусвідомлення, зокрема, національного перших преселенців, вони не раз через свою маловірність ставали жертвами різноманітних чужих впливів. На жаль, не останню роль тут відіграли церковні влади в Краю ( і тут йде мова про Галичину і Буковину в рівній мірі), які не поспішали забезпечувати своїх ще недавніх прихожан священнослужителями, позаяк це вимагало додаткових затрат людських і фінансових. Будучи, здебільшого, залишені самі на себе, перші переселенці були спраглі Божого слова в знайомому для них обряді. Як відомо, закон заповнення порожнечі – річ уперта, то ж цією прогалиною і деякою дезорієнтацію наших людей скористалися російські православні місії, щедро спонсоровані тоді ще царською владою. Так деякі парафії, засновані українцями (нехай не завжди свідомими своєї українськости), ставали російськими православними, а парафіяни йшли туди, куди вів їх батюшка.

І все ж, недовгий час перебування в діаспорі переконав мене, правдоподібно, лише в одному — наші люди тут гідні щонайбільшої поваги і захоплення, а з посеред них, особливо ранні еміґранти, першовідкривачі. Мені весь час згадуються такі трохи насмішкуваті прізвиська щодо канадських українців — “баняки” або “канадоли”, що їх часто чути, наприклад, серед новоприбулих укрїнців, які цим, мабуть, намагаються підкреслити свою єдино правильну українськість. Тепер в мене це викликає змішане відчуття сорому і образи. Бо ніщо так не змінює кут зору, як багнища, вкриті лісами і чагарниками, яких і досі повно в центрально-західній Канаді, землі, за які в кінці 19 століття жодні інші поселенці навіть на бралися, бо просто б не дали собі з тим раду. Своєю виснажливою працею і непересічним (що вже там) хистом до господарювання українці зуміли претворити ці дикі хащі на розвинуті фермерські посілості. Український слід на цих теренах видно всюди: в напівзруйнованих стодолах і стайнях, що такі самі ще можна зустріти в Карпатах, в назвах вулиць, населених пунктів і прізвищах давно асимільованих Стівенів і Джонів. Навіть попри своє не особливо виражене бажання зберегти українську ідентичність (більшість з ранніх поселенців не уявляли, що воно таке), їм вдалося пересадити частину України на тутешній ґрунт. Подекуди інтуїтивно люди відтворювали чи творили знаний змалечку світ, по пам'яті зводили хати, церкви, село за селом. До слова, в кінці ХІХ ст. за 10 доларів можна було отримати близько 65га (113 морґів) землі т.зв. “другого класу”, яка вимагала значно більших зусиль і часу, а в сумі і вкладених грошей. Для порівняння — дорожчі землі могли коштувати від 3 доларів за 1 акр (0,4 га). Це була свого роду гра в долю, оскільки траплялося, що очистивши терен, викорчувавши всі хащі ґазда бачив перед собою землю, яка не надається для використання під землеробські угіддя, і був змушений пакуватися і втілювати свою канадську мрію де-інде. Так українці загосподарили бл. 4,5 млн.га площі протяжністю 2000 км від південно-східної Манітоби через Саскачеван, завершуючи південним заходом Альберти. Це не кажучи про культурні, політичні, суспільні здобутки наших людей в умовах чужого і часто неприхильного оточення. Якщо це не гідне пошани і захоплення, то я тоді не знаю, що гідне.

На стіні в мене великі мапи Альберти і Саскачевану (до Манітоби я ще не добралася, це в планах). Щоразу, коли їду кудись фотографувати, потім ставлю відмітку на мапі, і поки не пройду і не зафіксую усі заплановані пам’ятки — не заспокоюся. А їх у мене ще сотні. Є такі місця — цвинтарі чи церкви, про які немає вже ніде згадок, на них натрапляєш припадково і тішишся тоді безмежно, що можеш про них розповісти. І так приходиш до тями і відповіді на питання: чому я це роблю? Взагалі, з усього найбільше зачаровують давні українські церкви, особливо покинуті. Можливо саме через те, що людські пристрасті полишили ті місця, і там відчувається правдива святість і нецьогосвітність. І так стоять вони мовчазні сумні свідки життя, що колись довкола них вирувало.

Змінилося моє ставлення до церков інших конфесій не завжди мені близьких ідейно. Вчуся їх сприймати як намолені українцями місця, безвідносно до того, яку молитву там промовлялося. Це ж також сакральне місце для когось, чиясь пам’ять, чиясь доля з ним повя’зана, саме тому серед тут презентованих світлин — святині, які формально українськими не є, себто, не називаються так, але де українські віряни були не просто більшістю, а єдиною групою. Історія українського церковного життя в Канаді доволі суперечлива та складна, але вже сам факт того, що церкви почали з’являтися на самих початках появи українських поселенців в Канаді є дуже промовистим і важливим свідченням для розуміння з ким маємо справу.

Траплялося, що парафії поставали до появи самої церкви і, навіть, священника, тоді селяни гостили по черзі один одного, самі читали Святе письмо та співали Утреню. Мушу додати, що будівництво церкви на той час було серйозним фінансовим випробуванням для громади, тому люди самоорганізовувалися, складалися до спілки. Як хто з мешканців околиці мав уявлення про будівництво, то він очолював будівничу бригаду, часто парафіяни не могли собі дозволити спеціалістів-будівельників. Для розуміння — оплата некваліфікованого робітника на залізниці чи каменярні (де часто працювали українські селяни) — в середньому 15-17 центів за годину, з того, ще віднімали значну суму, яка йшла на централізоване харчування. Таким чином, працівник отримував близько 200 дол. на рік (йде мова про першу чверть ХХ ст.), на ці гроші доводилося ще утримувати родину і господарство. При цьому, кошт дерев’яної церкви на одне приміщення був близько 300 дол., а ціна за будову мурованої, навіть в ті часи, могла сягати до 9000 дол. Церкви будували по пам’яті, зразком часто слугувала церква в рідному селі у Старому Краю. Сьогодні їдучи малими містечками канадських прерій можна зустріти церкви, часто вже похилені під тягарем часу, які, проте, нагадують такі рідні силуети сільських церков на Буковині чи Галичині.

Одним словом, запрошую у фотомандрівку”.


"Все тече, все змінюється" з львівським дощем набуває дуже буквального сенсу. Але у "Штуці" все стабільно - смачна кава щодня, добра музика у вікенд і наша велика радість, коли ви приходите.

З-за фортепіано визирає Олексій Карпенко і обіцяє зіграти:

  • СБ 3/07 о 18:00 - фортепіанний мінімалізм (Ludovico Einaudi, Yiruma, Philip Glass);
  • НД 4/07 о 18:00 - українську популярну музику (Один в каное, Vivienne Mort, Марія Чайковська).

Чекаємо! Вхід вільний, резервація - 097 586 81 95.


У вівторок 29 червня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму братів Коенів "Старим тут не місце" (США, 2007).

Олег Яськів: "Цей фільм майже одразу визнали шедевром і час лише підтвердив, що культові брати Коени створили діамантову класику.

Етану і Джоелу Коенам одразу, з дебютної "Просто кров", було притаманне тонке відчуття стилю. Ніхто з великих режисерів не відчував і не відчуває досі фактури кіно так добре. Вони, мов діти, насолоджуються роботою з жанрами. Їхній інтелект зрівноважений тонким почуттям гумору, а над усім цим височіє талант драматургії.

Легкість, винахідливість, емоційність, психологізм - неодінний купаж настроїв та відчуттів, які супроводжують перші та повторні перегляди кращих їхніх фільмів.

"Старим тут не місце" - за жанром кримінальний неовестерн трилер, несамовито талановитий танець сміливості та страху, надії та відчаю. Але попри специфічність жанру, саме його багато критиків називають найкращим фільмом братів Коенів, цих майстрів ретродрам, чорних комедій та неонуарів. Неперевершений він і до сьогодні. А це багато коштує, зважаючи на місце та внесок цих режисерів у світове кіно.

З цим легко погодитись коли знову і знову переживаєш не лише колосально напружливу атмосферу фільму, але й візуальну бездоганність кадрів та драматичну досконалість кожної сцени.

Чоловічий квартет харизматичних акторів (Хав'єр Бардем, Томмі Лі Джонс, Вуді Гарельсон та Джош Бролін) позначив емоційні межі цього шедевру. Кожен з них - не лише ікона крутого "чоловічого" кіно, але і яскравий драматичний талант, відтак разом вони творять поліфонію характерів, яких досконало знову і знову випробовує невблаганна доля.

76 нагород, включаючи найпрестижніші, - це зовсім не жарт. Це, можливо, занадто скромний комплімент для найкращого трилера, знятого за історію кіно".

No country for old men, Ethan and Joel Cohen, 2007

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/