14 березня, в неділю, запрошуємо на концерт гурту "Піаніст відпочиває". Початок о 18:00, вхід вільний.

Обіцяють "перетворити вуглець у алмази", а ще неповторні авторські пісні, "кавери, що затьмарюють оригінали, крос-овери, що ходять найтоншими межами".

Серед іншого звучатимуть самба, танго П'яццоли, "Ой місяцю", "Мертвий птах". Коротко - драйв, затишок, емоції.

У неділю 14 березня з 11:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує взяти участь у майстер-класі «Живопис на склі» художниці Тетяни Казанцевої. Тривалість – від трьох годин, ціна – 200 і 230 гривень (для рамки А5 і А4 відповідно), кількість учасників обмежена 12 особами. Для розрахунку потреби у матеріалах просимо про передоплату в кав’ярні або безготівково, реквізити у реєстраційній формі — http://bit.ly/2QSZAxp.

У колекції зразків — вишукані роботи сецесійних художників. Робота виконується у форматі А4 або А5 (скло, дерев'яна рама, туш, акрилові фарби, срібна та золота фольга) та не потребує додаткового оформлення. Взяти участь у майстер-класі та виконати гарну якісну роботу може кожен, незалежно від здібності до малювання, що обумовлено технікою виготовлення, зокрема копіюванням рисунку через скло.


В суботу 13 березня о 18:00 запрошуємо на “Фортепіанний мінімалізм” від Олексія Карпенка. Вхід вільний, резервація столиків - 097 5868195.

Звучатимуть:
- Philip Glass - "Metamorphosis" 1-5;
- Philip Glass - "Mad Rush";
- Ludovico Einaudi - "Una mattina";
- Ludovico Einaudi - "Elegy for the Arctic";
- Yiruma - "Kiss the rain".

У вівторок 9 березня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Гастона Дюпра "Шедевр" (Аргентина, 2018).

Олег Яськів: "Коли ми говоримо про те чого людині бракує, то у першу чергу згадуємо кохання. Чи любов – якщо простягнути його розуміння трохи глибше та ширше від кореневих чуттєвих емоцій. Проте більшості з нас бракує насправді іншого почуття, яке скромно чекає своєї черги поки ми б’ємося «за правилами і без» за своє право на інтимне щастя. Дружба. Вона, немов коханка з чужих кольорових снів, невблаганно вислизає з кожним роком нашого життя, з кожним порухом висхідної або низхідної кар’єри, маскуючись то справами, то втомою, то відстанями чи інтересами. І якщо у втраті кохання ще інколи можна звинувачувати і себе, то відповідальність за втрату дружби – майже завжди покладається якщо не на інших, то на невблаганних мойр долі.

Аргентинський режисер Гастон Дюпра уже не вперше досліджує взаємини художника з зовнішнім світом у своїх фільмах. Схожу тему від підіймав і у попередньому фільмі «Почесний громадянин» (2016). Проте у «Шедеврі» він, схоже, досягнув цілковитої стилістичної та смислової гармонії, створивши елегантну драму про дружбу і мистецтво, речі, які достатньо складно поєднуються в реальності.

Це історія про двох друзів – художника та галериста – стосунки яких між собою та зі світом переживають серйозну кризу. Художник все більше віддаляється від світу, демонструючи агресію та несприйняття гламурних правил світського життя, тоді як його товариш, втрачаючи прибутки і свого друга, намагається знайти вихід з цієї ситуації. Це буде вельми нестандартний вихід, але цілком в дусі правил життя світу мистецтва. Адже це тільки здається, що цей світ живе за своїми бездоганними правилами, де мотивації та ґратуляції такі ж щирі, як зміст самих творів, а митці – суцільні моральні авторитети. Світ мистецтва поза виставками та музеями сповнений натхнення і розчарувань, злетів і падінь, майже так само, якщо не більше, ніж інші сфери людської діяльності.

Режисеру вдалося не перетворити свій фільм ані на моралізаторську кантилену про митця, якого не розуміють, ані на гламурну мелодраму з життя богеми. Перед нами майже комедія, в якій за кожним жартом, за кожною мізансценою обставин вчувається правдиве око і слово режисера, який повертає світ мистецтва у контекст повсякденності, знімає з нього вершки елітарності та досконалості, оголюючи беззахисні душі, надламані характери, приховані трагедії та замовчуваний екзистенційний відчай такого привабливого, здавалось би, світу мистецтва.

Заявлений комедією, фільм місцями більше схожий на сатиру на світ сучасного мистецтва. Він і справді висміює сучасні реалії, проте підіймає значно більший пласт запитань. Розпочинаючись як комедія, фільм поступово перетворюється на філософську драму про самотність, старіння, зрештою, про справжню дружбу, якої нам так часто бракує. Така поліжанровість – вдалий вибір, але й непроста задача для режисера, адже простим гепі-ендом у такому випадку навряд чи можна обмежитися.

Аргентинський кінематограф нечасто, але послідовно продовжує утверджуватися у прем’єр-лізі кінематографічних націй. Поряд з Хосе Кампанеллою, який приніс країні Оскара, з’являються інші режисери, що здобувають симпатії критиків та широкої глядацької аудиторії. Віддаленість країни від основних політичних і культурних подій світу, схоже, йде їй на руку, адже добре і погане краще розглядати на відстані. Залишаючись найбільш європейською за ментальністю на своєму континенті, Аргентина у той же час зберігає «свіже око» на головні вади сучасної цивілізації, до якої, завдяки добрій літературі і кінематографу зараховує і себе. Відтак, вже давно цю країну можна сміливо асоційовувати не лише з найкращими стейками, опоетизованими Боргесом гаучо, легендарними футболістами, кортасарівським «загубленим поколінням», музикою П’яцолли чи елегантними майстрами танго, але також і хорошими фільмами.

Усі аспекти «Шедевру» майстерно скоординовані для того щоби грати почуттями глядача: і яскраві кольори, і прекрасні пейзажі аргентинських провінцій, і красива музика, і експресивна акторська гра. А ще добрий фільм повинен дивитися легко, навіть якщо й підіймає нелегкі теми. Надто серйозний режисер без почуття гумору ніколи не досягне своїх цілей. Схоже, що Гастон Дюпра це добре розуміє. Нам залишається лише слідкувати за його наступними роботами, маючи всі підстави чекати на неодмінно хороше кіно".


Mi obra maestra, Gastón Duprat, 2018

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/


Попереду довгі вихідні і дуже хотілося б з вами зустрітися. Скучили! І вигадали аж три приводи, щоб було з чого вибрати:
  • 6 березня о 18:00 - "Українське, улюблене", за фортепіано Микола Лахман ("Один в каное", "Океан Ельзи", "Друга ріка", "Скай");
  • 7 березня о 18:00 - "Joe Cocker&Co.", за фортепіано Микола Лахман (Sting, "The Beatles", очевидно, Joe Cocker та інші);
  • 8 березня о 18:00 - "Там, де гори-полонини", концерт Лілії Вовк (голос) та Євгена Яворського (гітара).
Задзвоніть нам, щоб зарезервувати столик, - 097 5868195. Або просто приходьте, чекаємо.

У березні запрошуємо на виставку живопису Олени Каменецької-Остапчук “Світло ночі”. Оглянути експозицію можна щодня до 31 березня з 10:00 до 19:00, вхід вільний.

Якими б не були часи — щасливими чи тривожними, місто пульсує вогнями і вабить. Про це також і виставка Олени Каменецької-Остапчук: “Зимова ніч — світла і казкова. Ніч влітку - темна і загадкова. Вікна як живі люди зі своїм життям дивляться на нас. Ліхтарі як дороговказні зірки. Світло фар, світло у русі. Світло як життя. Життя вночі".

Про авторку

З 1977 по 1979 рік навчалася у Львівській художній школі, з 1982 по 1988 роки - в Українській академії друкарства - спеціальність «Графіка».
З 2005 р. - член Національної Спілки художників України. 2009 р. - нагороджена Грамотою міжнародної художньої виставки Львівський Осінній салон «Високий замок».

Авторка персональних виставок:
2004 - "Дівчина на велосипеді", галерея "Дзига" (Львів);
- 2007 - "Кольорова ніч", Палац мистецтв (Львів);
- 2007 - "Котячий провулок", галерея "Зелена канапа" (Львів);
- 2008 - "Подорож по сонячному променю" галерея "Коло" (Київ);
- 2009 - "Дегустація" галерея "Зелена канапа" (Львів);
- 2011 - "Живопис" Художній салон "Художник" (Львів);
- 2013 р. - «Різдвяна скринька» галерея «Сливка» (Львів);
- 2014 р. - персональна виставка, присвячена 50-річчю - "Ретроспектива. Живопис" у Львівській Національній галереї Мистецтв ім. Б.Возницького;
- 2019 - персональна виставка у Львівському Національному музеї;
- 2020 - персональна виставка у Львівській філармонії "Різдвяна палітра Львова";
- 2020 - “Барви великого міста”, кав'ярня-галерея “Штука” (Львів).

Учасниця численних колективних виставок: з 2003 р. брала участь у всіх міжнародних художніх виставках Львівського осіннього салону "Високий замок", з 2005 р. - у всіх виставках Львівського відділення Спілки художників України "Весняний салон", з 2007 року - у всіх різдвяних виставках львівської галереї «Зелена канапа».

У неділю 28 лютого з 18:00 до 19:00 у «Штуці» звучатимуть фортепіанні версії українських популярних мелодій. Виконуватиме Олексій Карпенко, вхід вільний.

Програма:

  • Pianoboy «Кохання», «Родина»;
  • Скрябін «Спи собі сама», «Старі фотографії»;
  • Бумбокс «Бета-каротин», «Люди»;
  • Океан Ельзи «Не питай», «Квітка», «Холодно»;
  • Скай «Тебе це може вбити»;
  • Друга ріка «Три хвилини», «Дотик».

У суботу 27-го лютого о 18:00 запрошуємо послухати американські популярні мелодії у виконанні піаніста Олексія Карпенка, вхід вільний.

Оновлена програма:

  • Michael Jackson “Billie Jean”;
  • Ray Charles “Hit The Road Jack”;
  • The White Stripes “Seven Nation Army”
  • Maroon 5 “This Love”;
  • Adele “Rolling in the Deep”;
  • Adele “Someone Like You”;
  • Avicii “Wake Me Up”
  • Imagine Dragons “Radioactive”;
  • Rag'n'Bone Man “Human”;
  • Alex Clare “Too Close”;
  • Linkin Park “Numb”;
  • Beyoncé “Halo”;
  • Daft Punk “Get lucky”.

У вівторок 23 лютого о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Івана Атталя "Мій пес Ідіот" (Франція, 2019).

Олег Яськів: "Нам лише здається, що з кожним прожитим роком все стає кращим. В якийсь момент, якщо будемо чесними зі собою, то на дитяче запитання, що таке щастя, не знайдемо відповіді. Інколи, а то й найчастіше, здається, що з віком ми віддаляємося від нього. І не лише тому, що робимо помилки чи втрачаємо енергію, просто формула цього стану щораз більше ускладнюється. Оцей страх не розв’язати найважливішу задачку життя і створює фоновий неспокій, який з віком так змінює тональність сприйняття світу.

Дантівські мотиви відчаю від втрати гармонії, коли людина проминає зрілість літ і вступає в осінній етап життя, в якому кризи ідентичності найчастіше змінюються кризами стосунків, недаремно розпочинають антологію дорослого навчання чи не кожного європейця.

Французький актор, а за останні роки і талановитий режисер, Іван Атталь, схоже, і сам дійшов до тієї середини “життя земного”, тож його новий фільм став ще однією художньою спробою подолати “тягар пристрастей людських”. І далеко не найгіршою, навіть якщо відкалібрувати її по найвищих авторитетах.

Перед нами історія про той період у житті подружжя, коли розпочинається втома. Іронічна форма подання лише полегшує сприйняття болючих тем, якими, немов потрісканими капілярними судинами, помережаний фільм, але остаточно не позбавляє тривоги. Діалоги героїв, немов у центрифузі, крутяться довкола клітки сімейних стосунків, з якої, за законами динаміки обертального руху або ж проростання людської байдужості, вийти неушкодженими неможливо. Трикутник “щастя”: дім, діти, кар’єра стає предметом доволі серйозних роздумів, приправлених емоційними бенефісами чоловіка, його дружини, його дітей, його друзів. Хіба не достатньо хотіти спокою більшого, ніж хоча б у його межах? Ті, хто наважуються на бунт проти цих простих “правил життя”, ризикують програти і залишитися ні з чим. Головного героя ми застаємо якраз у тому стані екзистенційної нерішучості, який викриває себе гучним бунтом, бравурним бажанням перейти межі і занадто далекими романтичними мріями.

Для того щоб підкреслити головне, режисер та сценаристи вдаються до відволікаючого і дещо іронічного маневру, вводячи в епіцентр історії собаку – великого, впертого, кумедного і фартового мастифа. Тож стріли людських конфліктів немов тенісні м’ячики відбиваються від нього, щоб іще з більшою енергією влучати у ціль.

На полі екранної гри головний герой – у минулому успішний письменник, а зараз п’ятдесятип’ятирічний чоловік, що нервово переживає кризу середнього віку і втрату натхнення, його дружина, що давно уже живе на межі нервового зриву та четверо майже дорослих дітей (адже 30 років подружнього життя), кожний зі своїми скелетами та повним набором проблем періоду дорослішання. Як вийти з зачарованого кола обов’язків, звичок, напівправд і так і нереалізованих бажань? У кожного з нас відповідь буде непростою, а в героя цього іронічно-інтелектуального фільму – і поготів.

Добре припрацьований у попередніх фільмах акторський дует Івана Атталя та Шарлотти Генсбур і тут злагоджено працює, немов стара пара солістів, які знають один про одного навіть більше, ніж годилось би знати. Їхнє екранне подружжя обпікає глядача іскрами відвертості, немов з незаштореного багаття у каміні. Правдивість їхньої гри так обпікає, що інколи хочеться відвернутися.

Візуальна естетика фільму натхненна, мабуть, роботами “малих голандців” та французьких караваджистів: засилля простору побутовими деталями, стримана гра зі світлом, нічні побачення і крупні ракурси. Такі фільми дають відчуття щастя.

Ще більше у цьому переконуєшся, коли слухаєш цей фільм. А його можна просто слухати, з закритими очима. Погодитись на “малих голандців” і світлові контрасти де Латура і прийняти теплий фортепіанний душ Бреда Мелдоу. Музика американського піаніста стала напевно найкращим проникненням атомів джазу у молекулярну будову кіно, яку мені доводилось спостерігати. Їхнє сплетіння у нові хімічні зв’язки трансформує сприйняття візуальних образів предметного світу та навіть внутрішніх монологів героїв. Джаз стає головним нервом фільму, здатним викликати як наркотичну млосність, так і мазохістичний біль при його перегляді.

Сценарій фільму написаний за романом “На захід від Риму” не дуже популярного назагал, але відомого у колах посвячених, американського письменника Джона Фанте, який значно вплинув зокрема на Чарльза Буковскі та цілий американський літературний андеграунд шестидесятих. Можливо, завдяки добрій літературній основі фільм настільки смачний у фразах. “Я відчув мертву пляму на губах – там куди вона мене не поцілувала, вперше за багато років”, або ж “Мовчання – найгрізніша зброя у подружній боротьбі” – такі фрази п’явками прилягають на наші перенапружені м’язи і їх далеко не одразу вдається позбутися після перегляду. Потім ще довго їхні сліди нагадуватимуть вам про несказані слова, втрачені шанси, відпущених людей – тобто про все те, що могло, але не увійшло у ваше життя.

Французи мають добрі традиції влучного портретування характерів, жонглювання жанрами, гри у пінг-понг між серйозним та смішним. Тому їм найкраще вдаються серйозні драми і вони жахливо фальшивлять у мелодрамах, коли прагнуть розгорнути для неуважної публіки дбайливо загерметизований простір кінематографічної містерії. Фільм Івана Атталя – якраз чиста іронічно-інтелектуальна драма, в якій немає ані фальші артхаузу, ані надмірних спрощень комедій.

Солодкі мрії відносять героя щоразу до сонячного Риму, де він ділитиме прохолоду парків з уявною довговолосою блондинкою, стають джазовим рефреном, який немов заупокійний дзвін, розділяє світ на той, у якому доводиться жити, і той, у якому хочеться бути щасливим. Фільм намагається стерти цю межу, переконати нас, що “тої сторони” немає, що всі наші шанси лежать тут, і треба просто навчитися їх помічати.

Для усіх, хто потерпають від психологічних чи життєвих напружень (а таких більшість) цей фільм може успішно замінити сеанс у психотерапевта. З різницею, що на виході, замість чеку він залишить вам легку усмішку на устах, тепло у серці і те, до чого ми ще зі школи навчились легковажно ставитись – віру у майбутнє. Тому краще дивіться кіно…"

Mon chien Stupide, Yvan Attal, 2019


21 лютого, у неділю, о 18:00 гості кав’ярні матимуть нагоду послухати концерт дуету Богдана Ільницького (скрипка) і Павла Кропа (контрабас), вхід вільний.

Програма:

  • One Republic – Secrets;
  • Beatles - Hey jude;
  • Linkin park – Numb;
  • Michael Jackson - Smooth criminal;
  • Adele -Rolling in the deep;
  • Muse – Resistanсe;
  • ОЕ - Не питай, Холодно;
  • головна тема з к/ф «Мисливці за привидами»;
  • головна тема з «Гри престолів» та інші.