У неділю 14 березня з 11:00 кав’ярня-галерея «Штука» запрошує взяти участь у майстер-класі «Живопис на склі» художниці Тетяни Казанцевої. Тривалість – від трьох годин, ціна – 200 і 230 гривень (для рамки А5 і А4 відповідно), кількість учасників обмежена 12 особами. Для розрахунку потреби у матеріалах просимо про передоплату в кав’ярні або безготівково, реквізити у реєстраційній формі — http://bit.ly/2QSZAxp.
У колекції зразків — вишукані роботи сецесійних художників. Робота виконується у форматі А4 або А5 (скло, дерев'яна рама, туш, акрилові фарби, срібна та золота фольга) та не потребує додаткового оформлення. Взяти участь у майстер-класі та виконати гарну якісну роботу може кожен, незалежно від здібності до малювання, що обумовлено технікою виготовлення, зокрема копіюванням рисунку через скло.
Аргентинський режисер Гастон Дюпра уже не вперше досліджує взаємини художника з зовнішнім світом у своїх фільмах. Схожу тему від підіймав і у попередньому фільмі «Почесний громадянин» (2016). Проте у «Шедеврі» він, схоже, досягнув цілковитої стилістичної та смислової гармонії, створивши елегантну драму про дружбу і мистецтво, речі, які достатньо складно поєднуються в реальності.
Це історія про двох друзів – художника та галериста – стосунки яких між собою та зі світом переживають серйозну кризу. Художник все більше віддаляється від світу, демонструючи агресію та несприйняття гламурних правил світського життя, тоді як його товариш, втрачаючи прибутки і свого друга, намагається знайти вихід з цієї ситуації. Це буде вельми нестандартний вихід, але цілком в дусі правил життя світу мистецтва. Адже це тільки здається, що цей світ живе за своїми бездоганними правилами, де мотивації та ґратуляції такі ж щирі, як зміст самих творів, а митці – суцільні моральні авторитети. Світ мистецтва поза виставками та музеями сповнений натхнення і розчарувань, злетів і падінь, майже так само, якщо не більше, ніж інші сфери людської діяльності.
Режисеру вдалося не перетворити свій фільм ані на моралізаторську кантилену про митця, якого не розуміють, ані на гламурну мелодраму з життя богеми. Перед нами майже комедія, в якій за кожним жартом, за кожною мізансценою обставин вчувається правдиве око і слово режисера, який повертає світ мистецтва у контекст повсякденності, знімає з нього вершки елітарності та досконалості, оголюючи беззахисні душі, надламані характери, приховані трагедії та замовчуваний екзистенційний відчай такого привабливого, здавалось би, світу мистецтва.
Заявлений комедією, фільм місцями більше схожий на сатиру на світ сучасного мистецтва. Він і справді висміює сучасні реалії, проте підіймає значно більший пласт запитань. Розпочинаючись як комедія, фільм поступово перетворюється на філософську драму про самотність, старіння, зрештою, про справжню дружбу, якої нам так часто бракує. Така поліжанровість – вдалий вибір, але й непроста задача для режисера, адже простим гепі-ендом у такому випадку навряд чи можна обмежитися.
Аргентинський кінематограф нечасто, але послідовно продовжує утверджуватися у прем’єр-лізі кінематографічних націй. Поряд з Хосе Кампанеллою, який приніс країні Оскара, з’являються інші режисери, що здобувають симпатії критиків та широкої глядацької аудиторії. Віддаленість країни від основних політичних і культурних подій світу, схоже, йде їй на руку, адже добре і погане краще розглядати на відстані. Залишаючись найбільш європейською за ментальністю на своєму континенті, Аргентина у той же час зберігає «свіже око» на головні вади сучасної цивілізації, до якої, завдяки добрій літературі і кінематографу зараховує і себе. Відтак, вже давно цю країну можна сміливо асоційовувати не лише з найкращими стейками, опоетизованими Боргесом гаучо, легендарними футболістами, кортасарівським «загубленим поколінням», музикою П’яцолли чи елегантними майстрами танго, але також і хорошими фільмами.
Усі аспекти «Шедевру» майстерно скоординовані для того щоби грати почуттями глядача: і яскраві кольори, і прекрасні пейзажі аргентинських провінцій, і красива музика, і експресивна акторська гра. А ще добрий фільм повинен дивитися легко, навіть якщо й підіймає нелегкі теми. Надто серйозний режисер без почуття гумору ніколи не досягне своїх цілей. Схоже, що Гастон Дюпра це добре розуміє. Нам залишається лише слідкувати за його наступними роботами, маючи всі підстави чекати на неодмінно хороше кіно".
Mi obra maestra, Gastón Duprat, 2018
Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/
У неділю 28 лютого з 18:00 до 19:00 у «Штуці» звучатимуть фортепіанні версії українських популярних мелодій. Виконуватиме Олексій Карпенко, вхід вільний.
Програма:
У суботу 27-го лютого о 18:00 запрошуємо послухати американські популярні мелодії у виконанні піаніста Олексія Карпенка, вхід вільний.
Оновлена програма:
Дантівські мотиви відчаю від втрати гармонії, коли людина проминає зрілість літ і вступає в осінній етап життя, в якому кризи ідентичності найчастіше змінюються кризами стосунків, недаремно розпочинають антологію дорослого навчання чи не кожного європейця.
Французький актор, а за останні роки і талановитий режисер, Іван Атталь, схоже, і сам дійшов до тієї середини “життя земного”, тож його новий фільм став ще однією художньою спробою подолати “тягар пристрастей людських”. І далеко не найгіршою, навіть якщо відкалібрувати її по найвищих авторитетах.
Перед нами історія про той період у житті подружжя, коли розпочинається втома. Іронічна форма подання лише полегшує сприйняття болючих тем, якими, немов потрісканими капілярними судинами, помережаний фільм, але остаточно не позбавляє тривоги. Діалоги героїв, немов у центрифузі, крутяться довкола клітки сімейних стосунків, з якої, за законами динаміки обертального руху або ж проростання людської байдужості, вийти неушкодженими неможливо. Трикутник “щастя”: дім, діти, кар’єра стає предметом доволі серйозних роздумів, приправлених емоційними бенефісами чоловіка, його дружини, його дітей, його друзів. Хіба не достатньо хотіти спокою більшого, ніж хоча б у його межах? Ті, хто наважуються на бунт проти цих простих “правил життя”, ризикують програти і залишитися ні з чим. Головного героя ми застаємо якраз у тому стані екзистенційної нерішучості, який викриває себе гучним бунтом, бравурним бажанням перейти межі і занадто далекими романтичними мріями.
Для того щоб підкреслити головне, режисер та сценаристи вдаються до відволікаючого і дещо іронічного маневру, вводячи в епіцентр історії собаку – великого, впертого, кумедного і фартового мастифа. Тож стріли людських конфліктів немов тенісні м’ячики відбиваються від нього, щоб іще з більшою енергією влучати у ціль.
На полі екранної гри головний герой – у минулому успішний письменник, а зараз п’ятдесятип’ятирічний чоловік, що нервово переживає кризу середнього віку і втрату натхнення, його дружина, що давно уже живе на межі нервового зриву та четверо майже дорослих дітей (адже 30 років подружнього життя), кожний зі своїми скелетами та повним набором проблем періоду дорослішання. Як вийти з зачарованого кола обов’язків, звичок, напівправд і так і нереалізованих бажань? У кожного з нас відповідь буде непростою, а в героя цього іронічно-інтелектуального фільму – і поготів.
Добре припрацьований у попередніх фільмах акторський дует Івана Атталя та Шарлотти Генсбур і тут злагоджено працює, немов стара пара солістів, які знають один про одного навіть більше, ніж годилось би знати. Їхнє екранне подружжя обпікає глядача іскрами відвертості, немов з незаштореного багаття у каміні. Правдивість їхньої гри так обпікає, що інколи хочеться відвернутися.
Візуальна естетика фільму натхненна, мабуть, роботами “малих голандців” та французьких караваджистів: засилля простору побутовими деталями, стримана гра зі світлом, нічні побачення і крупні ракурси. Такі фільми дають відчуття щастя.
Ще більше у цьому переконуєшся, коли слухаєш цей фільм. А його можна просто слухати, з закритими очима. Погодитись на “малих голандців” і світлові контрасти де Латура і прийняти теплий фортепіанний душ Бреда Мелдоу. Музика американського піаніста стала напевно найкращим проникненням атомів джазу у молекулярну будову кіно, яку мені доводилось спостерігати. Їхнє сплетіння у нові хімічні зв’язки трансформує сприйняття візуальних образів предметного світу та навіть внутрішніх монологів героїв. Джаз стає головним нервом фільму, здатним викликати як наркотичну млосність, так і мазохістичний біль при його перегляді.
Сценарій фільму написаний за романом “На захід від Риму” не дуже популярного назагал, але відомого у колах посвячених, американського письменника Джона Фанте, який значно вплинув зокрема на Чарльза Буковскі та цілий американський літературний андеграунд шестидесятих. Можливо, завдяки добрій літературній основі фільм настільки смачний у фразах. “Я відчув мертву пляму на губах – там куди вона мене не поцілувала, вперше за багато років”, або ж “Мовчання – найгрізніша зброя у подружній боротьбі” – такі фрази п’явками прилягають на наші перенапружені м’язи і їх далеко не одразу вдається позбутися після перегляду. Потім ще довго їхні сліди нагадуватимуть вам про несказані слова, втрачені шанси, відпущених людей – тобто про все те, що могло, але не увійшло у ваше життя.
Французи мають добрі традиції влучного портретування характерів, жонглювання жанрами, гри у пінг-понг між серйозним та смішним. Тому їм найкраще вдаються серйозні драми і вони жахливо фальшивлять у мелодрамах, коли прагнуть розгорнути для неуважної публіки дбайливо загерметизований простір кінематографічної містерії. Фільм Івана Атталя – якраз чиста іронічно-інтелектуальна драма, в якій немає ані фальші артхаузу, ані надмірних спрощень комедій.
Солодкі мрії відносять героя щоразу до сонячного Риму, де він ділитиме прохолоду парків з уявною довговолосою блондинкою, стають джазовим рефреном, який немов заупокійний дзвін, розділяє світ на той, у якому доводиться жити, і той, у якому хочеться бути щасливим. Фільм намагається стерти цю межу, переконати нас, що “тої сторони” немає, що всі наші шанси лежать тут, і треба просто навчитися їх помічати.
Для усіх, хто потерпають від психологічних чи життєвих напружень (а таких більшість) цей фільм може успішно замінити сеанс у психотерапевта. З різницею, що на виході, замість чеку він залишить вам легку усмішку на устах, тепло у серці і те, до чого ми ще зі школи навчились легковажно ставитись – віру у майбутнє. Тому краще дивіться кіно…"
Mon chien Stupide, Yvan Attal, 2019
21 лютого, у неділю, о 18:00 гості кав’ярні матимуть нагоду послухати концерт дуету Богдана Ільницького (скрипка) і Павла Кропа (контрабас), вхід вільний.
Програма:
