У вівторок 28 вересня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Річарда Ейра "Айріс" (США-Великобританія, 2001).

Олег Яськів: "Ось така екранна історія про довге щасливе життя з великою жінкою – кращою письменницею та темпераментнішою коханкою – зворушує. Тому що ця історія розказана її чоловіком, професором філології і також письменником, проте значно меншого таланту, нерішучим і скромним чоловіком, який вірно і болісно любив дружину з-під тіні її слави. Любив, не здригаючись від жару її жіночого темпераменту, екстремальності творчих експериментів та сексуального успіхів в інших чоловіків.

У фільмі англійського режисера Річарда Ейра, знаного за композиційною майтерністю та роботою з акторами найвищих драматичних талантів (хоча б тут – Кейт Вінслет та Джуді Денч), багато прекрасно-глибоких слів. Це ніби й природньо, адже розповідь йде про життя творчої людини. Проте Айріс Мердок, життя якої повністю умістилося у бурхливому двадцятому столітті і навіть завершило його, була по-справжньому сміливою інтелектуалкою та бунтаркою. Тому її твори майже не хибують банальностями чи порожнечею, як це найчастіше трапляється з художньою літературою. Недаремно її ще за життя визнавали також і філософинею, що для жінки навіть у її час було рідкісним випадком. Щоби відчути літературний тон фільму та спосіб мислення його героїні, процитую лише одну з багатьох проникливих фраз, якими він наповнений: “Освіта не робить нас щасливими, як і свобода. Але завдяки освіті ми можемо зрозуміти, що ми щасливі. Вона переконує нас, що є лише одна свобода, яка має значення – свобода розуму”.

Проте доля складна і вередлива. Тож приготувала гострому розуму письменниці довге і драматичне згасання. Про це також, а не лише про кохання молодих, талановитих, амбіційних і бунтівливих письменників, розповідає цей фільм. Саме контраст між яскравою молодістю, переповненою коханням, фліртами, гостротами та пригодами, і сутінковою старістю, з кородуючими ознаками деменцій, створює головну напругу у цьому фільмі. Цей емоційний та інтелектуальний пінг-понг задає активний ритм фільму і не дозволяє занепасти його цікавості. Немов контрастний душ, цей загалом спокійний і навіть дещо елегійний фільм, збадьорює розум, примушуючи більше цінувати кожну зустріч, кожен поцілунок, кожну хвилину щастя, якщо такі взагалі трапляються на довгій дорозі життя.

Попри це, розмови у сім’ї британської університетської богеми – звичайно про творчість і секс, філософію та політику. Звичайно, що бунтарські перверзії, побутовий нонконформізм, творчі експерименти стають головними артеріями фільму. Але його внутрішнім світлом все ж таки залишається любов. З неї ми виводимо вірність, з неї ж – терпіння, а заразом і співчуття.

Цей фільм без сумніву, змусить вас поглянути на світ та власне життя свіжими, озброєними лінзами мудрості, очима. А хто ще не читав її романів, обов’язково візьме якийсь до рук і не відпустить до останньої сторінки, зачудований міцною драматургією сюжетів та свіжістю ідей.

І якщо хтось побачить цей глибокий фільм у сумний відтінках, бо про старість та згасання, то сам режисер дає доста шансів побачити його по-іншому – адже тонкий британський гумор, немов вересневе світло розсипаний по сценарію, переказує, що перемагають ті, хто не втрачає бадьорості духу. Ну хто як не емансипована дівчина середини пуританського минулого століття може запропонувати своєму молодому нерішучому другові “Ну що, може, час почати кохатися? Ти взяв французькі листи? Буде простіше, якщо ти знімеш штани”, розуміючи, що юнак, в якого вона закохана, ніколи сам би на це не наважився.

Дуже складні речі відбувалися у житті подружжя Мердок-Бейлі. Слабкі та нерозумні не витримали б і зруйнували найголовніше. Але саме тому цей фільм знятий про Айріс Мердок за спогадами її чоловіка – бо їм вдалося. Перейти усі труднощі подружнього життя, нутрощі публічного життя і попри все залишитися разом. Щоби один помер у другого на руках. Айріс пішла першою. Але залишила світу два десятки прекрасних романів та спогади у серці свого чоловіка.

Ось так вони і прожили довге, щасливе життя. Так варто прожити і кожному – у розумінні, повазі, терпінні, не завжди у вірності, але безумовно у справжній любові. І навіть якщо не всім вдасться залишитися у вічності, як Айріс Мердок, то всього іншого – і головнішого –  досягти цілком до снаги".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

У вересні виїхати зі Львова неможливо - після Днів європейської спадщини треба читати програму Форуму видавців і одразу з новими книжками гуляти улюбленими кав'ярнями. Свято кави ж!

Цьогоріч фестиваль триватиме 24-26 вересня, так само і голосування за найкращу кав'ярню. Якщо ви давненько не були у "Штуці", прийдіть у цю суботу чи неділю. Скучили, чекаємо і, як завжди, частуємо найсмачнішою кавою з доброю музикою:

  • СБ 25/09 о 18:00 - гурт "Cosa Nostra jazz quartet" (акордеон, гітара, фортепіано, ударні), у програмі - строката добірка з танго, блюзів, свінґу, джазових стандартів, трохи українського популярного і трохи французького;
  • НД 26/09 о 18:00 - американські хіти у фортепіанних версіях Олексія Карпенка.

Вхід на концерти вільний, резервація столиків - 097 586 81 95.

У вівторок 21 вересня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Патріса Леконта "Людина з потяга" (Франція, 2002).

Олег Яськів: "Патріс Леконт - один з найбільш ліричних кінорежисерів. Він наважується на такі тендітні фільми, які не до снаги більшості з його великих колег. Це фільми, що стоять на одній горизонталі з людиною, яка приходить їх дивитися. Така позиція дозволяє режисеру дивитися просто в очі глядача, розуміти його бажання, мрії, болі та страждання. У доробку Леконта різні за жанром фільми, деякі з них виходять на горизонт комерційного ринку, тяжіють до жанровості, навіть мелодраматизму. Проте є і перлини, які він сам найбільше любить. І які, я переконаний, глядач також найбільше любить.

"Людина з потяга" - один з таких маленьких шедеврів Леконта. Історія про дивну дружбу між бандитом та інтелігентом, яка розгортається в діалогах про життя і про буття.

Діалоги чоловічі, стримані, але переповнені емоціями, сумом, втратами та розчаруваннями. Інтелектуалізм розмов не у жонглюванні іменами чи термінами, а у проникненні у сутність речей. Жіноча одинока мелодія, яка також присутня, розбавляє їхні інтонації темою кохання, втім також майже втраченого у цій партитурі скінченного і несповненого до кінця життя.

Ми впізнаємо себе не у намірах героїв чи у їхніх життєвих історіях - адже у кожного вони свої, не у країні проживання з її комунікаційною та естетичною культурою - адже це також мало тут важить, а у поглядах на одне і те ж, мовчаннях про одне і те ж, зітханнях над одним і тим же.

Навіть детективна аура фільму, втім присутня, не відчувається хоча б якось фактурно. У цьому житті можна бути вбитим, а можна і спокійно померти однаково чи зазнавши поразки, або ж навпаки, нарешті здобувши головну перемогу.

Знову французьке. Знову осіннє. Як знову дощі, як після них знову сонце.

Цей фільм - найкращий приклад того, що кіно - це більше, ніж коштовна фабрика мрій, це - безцінне мистецтво".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/

Коли звучить добра музика, кава смакує краще. І часом цього достатньо для хорошого вікенду. Запрошуйте друзів і вибирайте улюблений столик, запрошуємо:
  • СБ 18/09 - “Джазові стандарти”, за фортепіано Микола Лахман;
  • НД 19/09 - версії “The Beatles”, Стінґа, Джо Кокера та інші популярні мотиви, за фортепіано Микола Лахман.
Початок о 18:00, вхід вільний, резервація — 097 5868195.

У вівторок 14 вересня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Френсіса Юстера "Людина та її собака" (Франція, 2009).

Олег Яськів: "Бельмондо швидко став символом. Спочатку – “нової хвилі”, швидкоплинної течії французького авторського кіно, яка відкрила нові його форми та дала світу кількох талановитих режисерів. Дещо пізніше актор зробив свій вибір на користь комерційного кіно і майже одразу став улюбленцем масового глядача в образах то шармовитого ловеласа, то нездоланного супермена, а то й добродушного блазня. Тому в його фільмографії мало “серйозних фільмів”. Ще менше серед них тих, які пережили свій час і ще можуть зацікавити не лише вередливих естетів, але і звичайного, масового глядача, який любить хороше кіно за емоції, правду та простоту.

Лише в останньому своєму фільмі актору вдалося стати героєм такого кіно. “Людина та її собака” – це не черговий фільм “з Бельмондо” з усіма його коронними рисами, а фільм навіть почасти про Бельмондо. У ньому перед нами постає людина зі своїм життєвим сумом та спогадами про вже майже прожите до кінця життя. Втім, режисер Френсіс Юстер промальовує більш універсальний образ людини, аніж сторінки біографії популярного актора. Це до щему справжня, хоч і вигадана історія – історія про самотнього старого чоловіка, який втрачає не лише життєві сили, але й життєві ілюзії і знаходить підтримку не так в людях, скільки у своїх витриманих часом переконаннях та вірній собаці, яка випадково стала йому найкращим другом.

Фільм повільний, немов кроки старої людини. Проте саме такий ритм дозволяє розсмакувати життєву мудрість, вкладену в уста головного героя. Саме такий ритм дозволяє заглибитись у себе і почути відлуння поставлених запитань у власній душі. Це фільм-зустріч зі собою, у якому б віці ви не були. Це фільм-медитація і фільм-прощання. Бельмондо прожив ще довгих тринадцять років після нього, але вже не в кіно, повільно затухаючи, немов далека, колись яскрава зірка.

Розуміючи важливість цього фільму для актора – адже раніше він пережив важкий інсульт і було мало надій на його повернення у кіно – свою повагу та солідарність з ним виявили його численні колеги. Відтак, у фільмі свої маленькі і навіть епізодичні ролі грають Макс фон Сюдов, Робер Оссейн, Даніель Ольбрихський, Франсуаза Фабіан, Емануель Ріва – легенди кіно, які знали та любили актора ще молодим.

Не зайвим буде вказати, що цей фільм став вільним рімейком класичного неореалістичного фільму Вітторіо де Сіки “Умберто Д.”, який чимало критиків відносять до найзначніших досягнень світового кінематографу. Як і у першооснові, в осерді фільму Юстера зберігся великий гуманізм і мудрість прийняття життя. А сам Бельмондо вперше у своїй довгій і плідній кар’єрі зіграв цілком драматичну роль.

Бельмондо попрощався з кінематографічним світом ще у 2009 році, знявшись у своєму останньому, філософському, людяному, просякнутому іронією та надією фільмі. Ми ж прощаємося з великим актором зараз, коли завершилося його земне життя. З вдячністю за радість та оптимізм, які він дарував поколінням глядачів усього світу".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/.

Щойно відкрита виставка, дебютний концерт, новинки у меню. Сміливо експериментуємо і нічого не відкладаємо на завтра. І ви не відкладайте, приходьте:

  • СБ 11/09 о 18:00 — українські народні пісні у виконанні дуету Богдана Ільницького (скрипка) та Юлії Мухи (голос);
  • НД 12/09 о 18:00 — американські хіти у фортепіанних версіях Олексія Карпенка.

Вхід на концерти вільний, резервація столиків - 097 586 81 95.

У вівторок 7 вересня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Меріел Геррет "Чи зможете ви мені пробачити" (США, 2018).

Олег Яськів: "Американські фільми нечасті гості нашого кіноклубу. При всій фінансовій потужності кінокомпаній та досконалій системі кіновиробництва, більшість їхніх навіть претензійно високохудожніх фільмів хибують прямолінійністю, прогнозованістю, спрощенням і схематизмом. Але звісно, що така потужна індустрія не може не народжувати зразки справжнього кіно, як і великих режисерів чи акторів. І такі зіркові продукти сяють яскравими зірками на тлі всіяного бездарними субпродуктами масового кінопродукту.

Фільм режисерки Маріель Геллер знято у кращих традиціях великих американських фільмів золотих періодів: цікавий сюжет, чітка моральна лінія, фактурні характери, смачні діалоги, чесні думки.

Історія письменниці, яка для того щоб подолати творчу і життєву кризу, вдається до фальсифікацій біографічних листів великих людей минулого, на перший погляд може виглядати авантюрним і ризикованим заспівом для серйозного фільму. Проте насправді така провокаційна історія (заснована на біографічних спогадах письменниці Лі Ізраель) дає героїні широчезний простір для філософських роздумувань про сенси життя, моральні дилеми і нарешті нагоди зробити прожиті видатними людьми життя кращими, ніж вони були у дійсності. Таким чином маленька людська дилема переростає у майже детективну інтелектуальну історію, єдиними злочином в якій є літературний талант і прагнення множити щастя, а суддями стають самі глядачі.

Сюжет фільму інтригує досконалою розповідальністю, вдала режисура не підводить і утримує увагу упродовж цілого фільму, музика асистує теплій "ламповій" візуальній атмосфері, а комедійна акторка Меліса Макартні несподівано сильно справляється з драматичною роллю.

Сама аура фільму дуже літературна і тим, хто любиться та розуміється на книгах, буде особливо приємно смакувати імена улюблених письменників.
Фільм отримав схвальну пресу та теплий прийом у глядачів, а також чимало номінацій на провідних кінофестивалях.

Все це гарантує вам приємний перегляд і хороший настрій на роздуми про добро, надію, пробачення".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/
Якщо зазирнути до нас у вікенд, додому ви прийдете ніби з прямого рейсу Львів-Париж. Едіт Піаф у суботу, Ян Тірсен з "Амелі" у неділю. Цілуємо в три щоки і чекаємо:
  • СБ 4/09 - французький шансон, з акордеоном Орест Наконечний;
  • НД 5/09 - мелодії з кіно, за фортепіано Олексій Карпенко.
Початок о 18:00, вхід вільний, резервація - 097 5868195. А за фото дякуємо нашому гостю, автор - Kamil Szostek.
У вересні запрошуємо на виставку живопису Христини Приймак "Акваріум. Флораріум". Відкриття з участю авторки відбудеться у п'ятницю 3-го вересня о 18:00, вхід вільний.

Христина Приймак: "Люди залежні від краси і чим більше поглинемо її, тим краще. Маємо лише навчитися помічати її маленьких посланців - квіти, рибок, тварин і птахів. Вони завжди поруч - оточують нас, ваблять, захоплюють.

Бачити красу, уявляти дивовижне і бути щасливим від малого не так складно: один – і ти пливеш кришталевим морем, всотуючи його бірюзу, два – і тобі добре та затишно в маленькому іграшковому будиночку, який слугує оздобою акваріума повного гупій, півників та блакитних неонів, три – і ти – маленька летюча рибка, що схожа на птаха, на літачка, на бабку… чотири…"

Про авторку

Христина Приймак рдом з міста Сокаль на Львівщині. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «художній текстиль». По завершенню аспірантури успішно захистила кандидатську дисертацію і здобула ступінь кандидата мистецтвознавства. Одночасно із науковою роботою займається малярством, експериментує з тематикою і технікою виконання. Сьогодні Христина Приймак - знана львівська художниця, учасниця низки пленерів, виставок і мистецьких проектів, серед яких «Сни перелітних», «Неспіймане», «Мистецький вікенд у Тартакові».
У вівторок 31 серпня о 18:30 у Кіноклубі Олега Яськіва відбудеться показ і обговорення фільму Корнеліу Порумбою "Свистуни" (Румунія, 2019).

Олег Яськів: "Румунський кінематограф практично одразу проявився зрілим доконаним феноменом. Талант молодих режисерів якось раптово з’явився повноцінно сформованим на тлі безрадісних реалій життя пострадянської Румунії. Це було екзотично для знудженої за живими емоціями Європи і тому європейські фестивалі широко розкрили свої обійми для цієї нової хвилі.

Слід сказати, що це був справедливий успіх. Кіно румунської нової хвилі виявилося свіжим на тлі набридливих стандартів американських фільмів, прогнозованих сюжетів та пласкої моралі комерційного кіно або ж занудного снобського артхаузу європейських режисерів. Фільми Крісті Пуо, Крістіана Муджиу, Крістіана Немеску сплели в тугий канат цілісності гостру соціальну сатиру і співчутливу людяність, тонкий гумор і вільну гру жанрами, якісну роботу з зображенням і впевнену гру акторів.

“Свистуни” режисера Корнеліу Порумбою, одного з найсамобутніших режисерів сучасності – яскравий зразок міцного румунського кіно. Це смілива гра жанрами (кримінальний нуар, шпигунський бойовик, любовна драма, постмодерна комедія), вистояна на давньогрецьких міфах та приправлена традиційною для румунів меланхолією та емоційною відстороненістю.

Трохи несподівано від румунів не гостросоціальне, а “детективне”, при всій своїй виразній “жанровості”, це все ж таки інтелектуальне кіно, яке вимагає від глядача прочитування смислів, співучасті у “тролінгу кінематографічних штампів” і водночас емоційної відкритості, позаяк це історія про сильні почуття.

Багато інтелектуальних впливів можна розпізнати у цьому фільмі – комусь впадуть в око парафрази зі шпигунських фільмів Спілберга чи Скорцезе, хтось зверне увагу на постмодерні мотиви бойовиків Тарантіно чи братів Коенів, кримінальна романтика відгукнеться спогадами про нуари Премінжера, емоційна відстороненість нагадає кіномедитації Соррентіно, а пострадянська фонова архітектура – соціальні фільми братів Дарденн. Але це зовсім не свідчить про вторинність фільму, швидше про гнучкість режисера, його уважність та відважність. Порумбою своїми “Свистунами”, які у сухому переказі можуть виглядати постмодерною маячнею, зате при перегляді виявляються феєричним ілюзіоном пригод та пристрастей, показує, що він у своїй творчій свободі стоїть навіть трохи вище, ніж визнані метри.

Вийшло шармовите, самобутнє та цікаве кіно, яке показує, що для жанрового американського чи навіть західноєвропейського кіно є хороша альтернатива".

Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/