У вівторок 13 грудня о 18:30 кав'ярня
"Штука" та Кіноклуб Олега Яськіва запрошують на перегляд та обговорення
фільму Ніла Джордана «Кінець роману» (Великобританія-США, 1999).
Ми хочемо, щоб нас любили. Здавалось би − зрозуміле і тривіальне бажання. Про це
співають навіть у найпростіших пісеньках або ж мріють ті, у кого горизонт мрій недалекий. Але
чому душа так тягнеться до чужих історій, в яких герої ламають перепони і
ставлять на терези власне життя? Чому співчуваємо відчайдушним і нераціональним
вчинкам тих сміливців, які наважуються ризикувати всім комфортним, усталеним і
правильним заради досягнення справжнього почуття? Може, бачимо у них себе, але
з іншої історії, яка могла скластись якби не… Слабкодухість, товстошкірість,
смиренність. А, може, у когось все ж таки склалась і ми просто звіряємо власні
почуття з екранними, щоб переконатися, що не одні так страждали…
Хто знає? Нас мільярди – таких різних і слабких.
Були і прийдуть після нас. Підозрюю, що поки існуватимемо, одні будуть
продовжувати писати про пристрасть кохання, інші – екранізовувати її, ще хтось
малюватиме чи перекладатиме на ноти свої або ж чужі страждання. Так і
летітимемо до повного розчинення у порожньому просторі.
Великий англійський романіст двадцятого сторіччя
Грем Грін, один з найчесніших письменників, пережив схожу історію руйнівної
пристрасті. На щастя, йому вдалося описати її в новелі «Кінець роману» − дуже
нетиповому для себе творі, який, втім, приніс йому світову славу. На щастя,
ірландський режисер Ніл Джордан наважився екранізувати роман. Наважився, бо
роман має складну структуру і був ризик втратити головні акценти і звернути на
дорогу мелодрами.
Фільм вийшов добрий. Таке розкішне і відчайдушне
дослідження природи кохання. Орнаментоване пронизливою музикою Майкла Наймана,
філігранною, немов у кольоровому сні, операторською роботою Роджера Претта та
оголеною до крові акторською грою Джуліанни Мур, Ральфа Файнза та Стівена Рі.
Орнамент цього фільму складний, з частими стрибками
у часі, з програваннями ситуацій з різних точок зору, з джазовою рівноправністю
головних і другорядних персонажів. Але його варто відкрити для себе. Адже цей
фільм написаний пристрастю. Пристрастю закоханості і зради, пристрастю ревнощів
і довіри, пристрастю гріха і спокути. І це те, що відрізняє хорошу драму від
хорошої мелодрами.
Сюжетну історію переповідати не варто. Адже це Грем
Грін і «його час» – сорокові роки двадцятого сторіччя. Британський дощ, сепія у
кольорі, чоловічі костюми-трійки та витончені контури жіночих суконь. А ще
ворожі бомбардування як дзеркальний символ зовнішньої загрози внутрішній драмі
героїв.
А ще – і це вкрай рідкісне явище в кіно та й
літературі – спроба поєднати любовну і гріховну пристрасть з християнською
духовністю. Несподіване, але переконливе місце зустрічі з Богом.
Не сумніваюсь, що цей фільм змусить вас задуматись.
Або згадати. Або мріяти ще. І ви знаєте про що…
Тому приходьте. Великі історії краще дивитись
разом…
Олег Яськів
The End of the Affair, Neil Jordan, 1999
Читайте
про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/