У вівторок
10 квітня о 18:30 кав'ярня "Штука" та Кіноклуб Олега Яськіва
запрошують на перегляд та обговорення фільму Патріса Леконта «Обіцянка» (Франція-Бельгія,
2013).
Інколи здається, що знаєш як треба любити. Як
тримати паузи, про що мовчати, про що говорити. Чого хотіти одразу, а що
відкласти до “остаточного вирішення питання”. Адже про все вже написано, знято,
намальовано – тільки обери свою модель поведінки. Але насправді, коли це
стається, і дійсно хочеш любити, а не імітувати, тоді з далекими звуками
призабутої мелодії підкрадається морозяна невпевненість і млосне відчуття
стрибка у невідомість. Душа не слухає тіла і орієнтується на віддалені ідеали,
до яких спрагло хочеться дотягнутись.
Фільм відомого французького режисера Патріса
Леконта “Обіцянка” – один з тих каналів зв’язку, які здатні повернути любов у
правильне русло. А ще – еталонний зразок справжнього кіно, де все збалансовано,
вивірено на шальках доцільності, продумано та осмислено. Жодного зайвого слова
у діалогах, жодного затягнутого кадру, жодних надмірностей в інтер’єрах.
Складається відчуття, що автори фільму грають з глядачем у гру, де останній
активно доповнює екранну розповідь, включаючи власний досвід та очікування.
А
сама розповідь змушує по-новому глянути на творчість Стефана Цвейга не лише
тих, хто його ще належно не оцінив, але й тих хто його любить – настільки
елегантно і точно переданий дух прози великого австрійця. Маневруючи на межі
мелодрами чи любовного роману, ані Цвейг у романі “Подорож в минуле”, ані
Леконт у фільмі, не завалюються у цей спрощений жанр, а навпаки – підносять
історію кохання на найвищі щаблі художнього втілення. Класичний трикутник – де
двоє чоловіків з різних вікових та статусних категорій змагають за кохання
жінки – передана з максимальною достовірністю і навіть, наважуся, стверджувати,
рідкісним сьогодні тактом. Можливо у часи сторічної давності – епоху пізнього
вікторіанства, модерну та декадансу – така етика стосунків, коли пристрасть і
честь виплітають драматичну кориду, могла сприйматися більш спокійно, але зараз
– після кількох хвиль сексуальних і соціальних революцій та страшних воєн –
навряд чи. Тому для сучасного глядача жертовність, на яку йдуть усі герої
фільму заради свого кохання – це сильна морально-етична максима, до якої
втомленій душі хочеться дотягнутися.
Драматичне
вістря фільму – обіцянка закоханих, якої вони намагаються дотриматись, щоб
зберегти любов та не образити третього. Цей аспект “класичних трикутників”
майже завжди легковажно обходять сучасні автори, через що більшість історій
провалююються у мелодраматичний, а отже, спрощений, некрасивий і, від того,
нецікавий жанр. Навіть якщо життєвих прикладів таких нецікавих стосунків
довкола достатньо. Адже мистецтво – це не лише фіксація дійсності, яка часто
банальна, але й творення можливостей для нової якості вчинків, свіжого смаку
почуттів. Фільм Патріса Леконта – саме про це.
Окремої
уваги заслуговує атмосферність фільму. Епоха початку двадцятого сторіччя з її повагою
до предметів інтер’єрів, деталей костюмів, спокою спалень, тиші бібліотек,
звуків фортепіано під високими стелями, дорогого дерева письмових столів та
світлих картин постімпресіоністів відображена у фільмі з музейною точністю та
казковою справжністю. Музика сучасного композитора Габріела Яреда ненав’язливо
доповнює імпресіоністичну картину епохи, а обличчя акторів немов зібрані з
портретів того часу.
Фільм
нагадує кожному, хто ще здатен на глибокі почуття або прагне їх віднайти, що
любов – це комбінація достойних вчинків, які постають в результаті моральної
перемоги над власними слабкостями і нестриманими бажаннями та величезної, до
самозречення, поваги до того кого любиш.
Величезна радість від того, що таке кіно ще
знімають. Ні, добрих фільмів і зараз не бракує. Але “Обіцянка” залишає враження
довершеної єдності форми та змісту.
Гарного післясмаку вам після Великодніх
свят!..
Олег
Яськів
A
promise, Patrice Leconte, 2013
Читайте про хороше кіно - http://prostir-kino.com.ua/
